Конституційно-правові академічні студії

The right to education or freedom of education: constitutional and sectoral aspects Право на освіту або свобода освіти: конституційні та галузеві аспекти

Микола Снігур, Лаура Бзова — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано розмежування права на освіту та свободи освіти у рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини. Розглядаються питання законодавчого регулювання права на освіту. Автор аналізує міжнародні та національні правові акти щодо права на освіту, проблеми реформування освіти і науки в контексті асоціації України з Європейським Союзом. Розглянуто питання оптимізації організації та проведення наукових досліджень, а також загальні підходи до реформування освіти, спрямовані на інноваційний розвиток освіти.

У сучасному суспільстві ми часто чуємо, що освіта асоціюється зі словами “право” та “обов’язок”, але не всі знають, що це означає на практиці. Хоча сьогодні говорити про освіту, здається, легко, в минулому це було не так, і за ці роки відбулося багато реформ, які зробили це право і обов’язок все більш і більш актуальними. Перш за все, слід сказати, що право і обов’язок на освіту мають сучасне коріння в демократичних суспільствах, які визнають і гарантують освіту для всіх людей.

Теоретичні питання, пов’язані з правом на освіту, ще не стали предметом багатоаспектного дослідження сучасної юридичної науки. Дослідження права людини на освіту зазвичай передбачає розгляд питань його реалізації як публічної послуги в навчальних закладах різних типів та захисту цього права органами державної влади України. Право людини на освіту регулює суспільні відносини, пов’язані з будь-якими формами навчання і виховання, має програмно-цільовий характер, що виражається в необхідності постійного вдосконалення законодавства про освіту і діяльності держави, пов’язаної з реалізацією права на освіту. Цей процес здійснюється на основі спільної діяльності людини, держави і суспільства в особі комерційних і державних інституцій, інтереси яких об’єднані єдиною спрямованістю і доповнюють один одного. У сучасному міжнародному порядку освіта є правом людини. Воно належить до так званих прав другого покоління, тобто прав, які вимагають від держави забезпечення позитивної реалізації, дій на користь їх дотримання.

Національні стратегії розвитку та регулювання штучного інтелекту у сфері захисту прав людини

Юлія Волкова, Ігор Пирога — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

Мета статті – дослідження національних стратегій розвитку та регулювання штучного інтелекту у сфері захисту прав людини; дослідження сучасних викликів та тенденцій, пов’язаних із використанням технологій штучного інтелекту, які мають вплив на людину.

Методи дослідження. Для досягнення окресленої мети й виконання поставлених завдань у процесі дослідження використано комплекс загальнонаукових та спеціально-юридичних методів наукового пізнання: діалектичний, системно-структурний, логіко-семантичний, формально-логічний, формально-юридичний, порівняльно-правовий, методи аналізу та синтезу.

Результати та висновки. Сьогодні у всьому світі, включаючи Україну, обговорюють регулювання штучного інтелекту (ШІ). Штучний інтелект, маючи значний потенціал для швидкого зростання, стає однією з найвпливовіших технологій у сучасному світі. Водночас постає питання про етичне та правове використання цих технологій. На тлі глобалізаційних процесів новітні технології систем ШІ, проникаючи у різні галузі, стають реальністю життя кожної людини, навіть на побутовому рівні. Наголошено, що уряди різних держав розуміють важливість застосування сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, в тому числі і технологій штучного інтелекту. Акцентовано увагу на тому, що якщо не контролювати ШІ, то це може призвести до проблем у сфері прав людини. Саме тому уряди багатьох країн світу намагаються захистити користувачів цифрових послуг від загроз та негативного впливу при використанні ШІ, розробляючи з цією метою свої стратегії розвитку та регулювання штучного інтелекту. Відзначено, що національні стратегії розвитку ШІ різняться одна від одної своїми цілями, але всі вони мають спільну мету – впровадження безпечних технологій ШІ у всі сфери життєдіяльності людини. Щоб краще зрозуміти вплив штучного інтелекту на людину та знайти рішення викликів, які він створює, необхідна міжнародна співпраця, яку підтримує GPAI (Глобальне партнерство зі штучного інтелекту). На підставі проведеного дослідження доведена необхідність посилення інтересу до вирішення проблем захисту людини від потенційних загроз ШІ на міжнародному рівні. Охарактеризовано основні напрямки розвитку безпечного штучного інтелекту, що оговорювались на першому в історії саміті, проведеному у Великій Британії. Безпечна розробка штучного інтелекту дозволить використовувати його технології на благо людства. Визначено основні нормативно-правові акти, котрі є визначальними для формування як міжнародної, так і національної політики кожної держави, що регулюють сферу захисту прав людини в галузі використання ШІ. Висвітлено становлення міжнародних та європейських стандартів у сфері застосування штучного інтелекту. Проаналізовано нормативно-правові документи, котрими закріплюється та регулюється реалізація технологій Ші в Україні.

Зроблено висновок, що на сьогодні жодна держава у світі не спроможна працювати над створенням і впровадженням ШІ ізольовано від інших: лише міжнародне співробітництво науковців здатне забезпечити розвиток високих технологій ШІ. Україна як частина європейської спільноти держав і член Спеціального комітету зі штучного інтелекту при Раді Європи має орієнтуватися перш за все на стандарти Європейського Союзу, Ради Європи та інших загальноєвропейських інституцій щодо розвитку ШІ. Правове регулювання використання штучного інтелекту в Україні знаходиться на стадії розробки. Основою для підготовки державних програм і нормативно-правових актів, які стосуються розвитку ШІ в Україні, повинна стати стратегія розвитку штучного інтелекту на 2022–2030 роки. З метою усунення ризиків штучного інтелекту при розробці національних нормативно-правових актів пропонується опиратися на європейські та світові стратегії розвитку та регулювання ШІ, враховуючи міжнародні стандарти та етичні принципи при його використанні.

Інтерпретація правового обов’язку в американській правовій традиції

Терезія Попович, Вікторія Вашкович — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

Права людини, які закріплені у діючих міжнародно-правових актах, є результатом довготривалого історичного розвитку, поступового формування стандартів, що стали нормою життя сучасного демократичного суспільства. Формування подібних уніфікованих стандартів для регулювання суспільного життя призвели до того, що сучасна доктрина прав людини базується на універсальних принципах та цінностях, зокрема свободи, рівності, справедливості, невідчужуваності основоположних прав людини, тощо. Проте, незважаючи на спільність таких цінностей та принципів, на яких заснована сучасна ідея прав людини, її становлення та поступовий розвиток відбувався під впливом культурних, історичних, політичних та соціологічних чинників окремих держав чи цілих регіонів. Такі чинники призвели до виникнення окремих правових традицій. Під правовою традицією розуміється глибоко вкорінене в свідомості людей та історично зумовлене їх ставлення до ролі права в суспільстві, природи права, а також до організації та функціонування правової системи в цілому. Правова традиція, у свою чергу, зумовлює певну відмінність або ж автентичність в інтерпретації тих чи інших правових категорій, оскільки їх становлення відбувалося під призмою унікальних обставин характерних для тієї чи іншої правової традиції. Дослідження підходів до інтерпретації певних правових явищ у окремо взятих правових традиціях дозволяє ширше опанувати знання про те чи інше правове поняття, вивити його особливості у правових системах окремих держав, провести порівняльний аналіз його тлумачення поряд з іншими правовими традиціями. Сьогодні ж, ведучи мову про права та обов’язки людини, ми часто звертаємося саме до джерел європейської правової традиції, які, безумовно, відіграють важливу роль у сучасному розумінні прав людини, проте, буде неправильним обійти внесок інших правових традицій, зокрема американської. Виникнення сучасної системи прав та обов’язків людини на американському континенті пов’язана з діяльністю Організації американських держав, а також з прийняттям таких актів як Американська декларація прав і обов’язків людини 1948 року та Американська конвенція з прав людини 1969 року. Слід зазначити, що Американська декларація прав та обов´язків людини за часом ухвалення випередила на шість місяців Загальну декларацію прав людини 1948 року, що підкреслює значимість даного акту у процесі становлення міжнародної системи прав людини та їх захисту. Характерною особливістю цієї Декларації, що відрізняє її від Загальної Декларації прав людини 1948 р., та ряду інших європейських актів у галузі прав людини, є розгорнутий перелік обов´язків, що покладаються на людину. Таким чином, з метою виявлення особливостей інтерпретації категорії правового обов’язку доцільно буде вивчити такий фундаментальний нормативно-правовий акт американської правової традиції у галузі прав та обов’язків людини. Окрім цього, вивчення нормативно-правових актів, що регламентують як права так і обов’язки людини, дозволить нам окреслити механізм закріплення та нормативного формулювання ключових обов’язків людини у американській правовій традиції.

Економічні та політичні свободи як індикатори для визначення сучасних політичних режимів

Ганна Саміло, Юхим Романцов — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

Економічні та політичні свободи часто використовуються як ключові показники для класифікації типів політичних режимів. Ці свободи, які включають свободу слова, свободу преси та економічні свободи, такі як свобода бізнесу та свобода торгівлі, суттєво впливають на те, як країна сприймається як демократія чи автократія. Демократичні країни зазвичай характеризуються високим рівнем цих свобод, що дозволяє відкрите вираження поглядів і ринкове регулювання, яке заохочує конкуренцію та чесну торгівлю. На противагу цьому автократичні режими часто накладають обмеження як на слова, так і на економічну діяльність, обмежуючи сферу політичного дискурсу та централізуючи економічний контроль. Ці свободи не лише відображають, але й формують політичні ландшафти сучасних держав. Синтез свобод із політичним управлінням не лише визначає внутрішню динаміку націй, але й впливає на їхні стосунки на глобальній арені. Забезпечення розвитку та захисту цих свобод має першорядне значення для розвитку стабільних, процвітаючих і справедливих суспільств у всьому світі. Економічні та політичні свободи є основою демократичного правління та мають важливе значення для особистого та економічного добробуту громадян. Мета роботи – провести дослідження впливу обсягу економічних та політичних прав і свобод на формування політичного режиму в країні. Об’єктом дослідження є економічні та політичні свободи як ключові критерії для класифікації типів політичних режимів. Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються в процесі закріплення та реалізації економічних та політичних прав і свобод та іх вплив на формування та функціонування демократичного та автократичного політичних режимів. Методологія дослідження включає методологічні підходи (діяльнісний, системний, порівняльний, аксіологічний), загальнонаукові методи мислення (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення), філософські (діалектичний, метафізичний, герменевтичний, гносеологічний), загальнонаукові (історичний, синергетичний, функціональний, структурний) і конкретно науковий (формально-юридичний, порівняльно-правовий) методи. У результаті дослідження проаналізовано проблемні питання, пов’язані з реалізацією економічних та політичних свобод як ключових показників політичного режиму країни, що суттєво впливають на траєкторію її розвитку та міжнародне становище.

Конституційна презумпція невинуватості та інститут звільнення від кримінальної відповідальності: проблеми співвідношення

Ярослав Ступник , Марина Ступник — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

Метою статті є визначення, з урахуванням результатів аналізу чинного законодавства України й положень доктрини кримінального права, проблем співвідношення та забезпечення відповідності інституту звільнення від кримінальної відповідальності конституційний презумпції невинуватості.

Методологічною основою представленої статті є комплекс загально- та спеціально-правових методів, що включає аналіз і синтез, метод опису та спостереження, порівняльно- та формально-юридичний методи.

Результати та висновки. У статті з урахуванням результатів аналізу чинного законодавства України й положень доктрини кримінального права визначено проблеми співвідношення інституту звільнення від кримінальної відповідальності конституційний презумпції невинуватості.

Встановлено, що звільнення від кримінальної відповідальності не спростовує визнання винуватості особи, якщо надавати йому значення офіційного підтвердження (констатації) факту вчинення нею кримінального правопорушення. Визначено, що звільнення від кримінальної відповідальності стосується й проблем забезпечення режиму законності в діяльності органів влади, відповідності норм кримінального права принципам і нормам міжнародного права, системній узгодженості різних галузей національної правової системи.

Визначено, що презумпція невинуватості визнається однією з основоположних засад кримінального судочинства в правовій державі. Водночас вона є важливим елементом права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства в силу статті 9 Конституції України – як міжнародний договір, згоду на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Однак, незважаючи на її фіксацію у найважливіших міжнародно-правових актах, які закріпили універсальні стандарти основних прав людини, та нормативне закріплення в Конституції України зазначено, що на практиці презумпція невинуватості часто порушується, свідченням чого є, зокрема, низка рішень Європейського суду з прав людини щодо України.

Техніка проектного законодавства як засіб реалізації верховенства права. Справа України

Енріко Альбанезі — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

Зараз Україна проводить деякі реформи, рекомендовані Венеціанською комісією Ради Європи та Європейською комісією (для того, щоб стати державою-членом Європейського Союзу), з метою зміцнення демократії, верховенства права, прав людини та захист меншин.

Метою цієї статті є продемонструвати, що техніка розробки законів є засобом реалізації принципу верховенства права, коли йдеться про Україну; а також рекомендувати Україні покращити спосіб, у який її інституції розробляють/перевіряють законопроекти, і перейняти найкращі практики з Європи.

Методи цієї статті будуть методами аналізу конституційного права. Стаття спиратиметься на визначення принципу верховенства права (надане А.В. Дайсі та розроблене лордом Бінгемом) та ідею про те, що методи розробки законів можна розглядати як засіб реалізації такого принципу. Буде розглянуто нинішній конституційний контекст України (а саме неможливість внесення змін до Конституції в умовах воєнного стану через статтю 157 Конституції України). Деякі законодавчі акти України будуть проаналізовані з урахуванням рекомендацій Венеціанської комісії. Також буде проаналізовано деякі з основних методів розробки законодавчих актів та їхні цілі у світлі передового досвіду Європи.

За результатами статті буде встановлено, що в такому нинішньому конституційному контексті, де рекомендовані реформи можуть бути реалізовані лише актами парламенту (хоча деякі зміни до Конституції України були б доцільними), в Україні якість первинного законодавства стає вирішальною щодо запровадження верховенствоа права. Тому науковою новизною статті буде перевірка загальних концепцій щодо виняткових конституційних обставин України.

Висновки, таким чином, полягають у тому, що українські інституції (такі як Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та Президент України) повинні покращити спосіб розробки/перевірки законопроектів, запозичуючи передовий досвід Європи щоб підвищити якість первинного законодавства і, таким чином, реалізувати принцип верховенства права.

Конституціоналізм як сучасна наука національна ідея в українському правовому просторі

Сергій Васильєв — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

В основі дослідження лежить припущення про те, що на сучасному етапі розвитку держави і суспільства постає необхідність формування національної ідеї держави, яка виступає теоретичним виразом самоусвідомлення українським народом своєї самобутності та індивідуальності, та яка на основі спільних цінностей та інтересів може бути одним із важливих чинників консолідації українського суспільства, загальним вектором подальшого розвитку країни і орієнтиром її ролі та місця у світовому співтоваристві. Національна ідея є виразом не тільки психологічно-культурної моделі суспільства, а і проявом національної правової царини, що має складний та неоднозначний склад, який потребує детального наукового дослідження. Метою дослідження є виявлення передумов і складових формування національної ідеї на сучасному етапі розвитку українського суспільства і держави у правовій площині. Теоретичну основу дослідження становлять аналітичні розробки теорії держави і права, політології, конституційного права, соціології права у вивченні різноманітних аспектів національної ідеї в умовах глобалізації. Численні завдання й розмаїття досліджуваного матеріалу зумовили застосування різних методів дослідження формально-юридичного, системно-структурного, конкретно-соціологічного, логічного. У роботі використовувалися соціокультурний і цивілізаційний підходи до аналізу правової ідеології, правової політики, правової доктрини, а також аксіологічний, геополітичний, інституціональний підходи до національної ідеї держави. Зазначається, що формуючи національну ідею, закладаючи в її основу прогресивну національно-державну ідеологію, необхідно враховувати як культурну своєрідність України, так і правову складову суспільства, а також глобальні тенденції сучасного світу. У контексті державного будівництва національна ідея повинна бути інтеграційним світоглядним підґрунтям, на основі якого консолідується політична нація, створюється проект розвитку країни на майбутнє. Можна стверджувати, що сучасний державотворчий процес в Україні потребує модернізації уявлень про національну ідею, внесення певних коректив до її ціннісного наповнення. Для того щоб національна ідея стала дієвою основою розвитку правової держави, вона мусить співвідноситися з правовою ідеологією, правовою політикою та правовою доктриною, а також відповідати таким цінностям, як національний інтерес та національний менталітет. Реалізація національної ідеї повинна мати конкретний зміст та наповнюватися практичними кроками у розбудові Української держави.

Цифровий суверенітет: концептуальні виклики та конституційні наслідки

Євген Новіков — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

У цій статті розглядається, як національні держави та інтеграційні об'єднання, такі як Європейський Союз, використовують концепцію цифрового суверенітету у своєму політичному дискурсі. Вона починається з припущення, що сучасна цифрова політика цих утворень нерозривно пов'язана з ідеєю цифрового суверенітету.

У дослідженні проаналізовано чинники, які призвели до того, що національні держави та Європейський Союз вступили в нову фазу сучасного конституціоналізму – цифрового конституціоналізму. Сучасний європейський конституціоналізм накопичив досвід у різних соціальних сферах, про що свідчать такі явища, як економічний конституціоналізм. У цифрову епоху він ставить і намагається відповісти на питання про те, як цифровий конституціоналізм може подолати обмеження традиційного конституційного мислення, зокрема його зосередженість на державно-правових і політичних явищах. У статті досліджується, якою мірою узагальнення суто державних конституційних принципів може просунутися в цифрову епоху.

Підкреслюється, що цифровий конституціоналізм є зручною концепцією для пояснення феномену конституційної стійкості до викликів, створених цифровими технологіями. Зазначається, що в зарубіжній, а особливо в українській, юридичній науці ще не сформувалося чіткого та уніфікованого бачення цього поняття.

Ця стаття містить огляд літератури про цифровий конституціоналізм і пропонує аналіз теоретичних засад, що оточують цю концепцію. Вона стверджує, що цифровий конституціоналізм – це ідеологія, яка адаптує цінності сучасного конституціоналізму до вимог цифрової епохи. Наразі цифровий конституціоналізм не дає нормативних відповідей на виклики цифрових технологій, а скоріше представляє набір принципів і цінностей, які їх інформують і спрямовують.

У статті стверджується, що управління Інтернетом розвивається в напрямку фрагментації, поляризації та гібридизації, які сприяють розвитку архітектури свободи і влади в цифровому середовищі. Дослідження спрямоване на виявлення конституційно значущих загроз, пов'язаних з цифровізацією, і дозволяє розробити конституційні контрстратегії.

Інститут народного вето: досвід окремих зарубіжних країн

Маріола Міровська — сб, 21 вер 2024 00:00:00 +0300

Стаття досліджує законодавство зарубіжних країн щодо механізмів прямої демократії, зокрема інституту народного вето. Здійснено історичний аналіз розвитку цього інструменту в європейському праві.

Методологічну основу публікації склали наукові методи, що базуються на вимогах об’єктивного і всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру, до яких належить безпосередня демократія в зарубіжних країнах. В основу методології дослідження покладені загальнотеоретичні принципи й підходи з визначення вихідних параметрів становлення й розвитку такої форми безпосередньої демократії, як народне вето. Для досягнення наукової об’єктивності результатів автор використав увесь комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, які знаходять широке застосування в сучасній науці конституційного права.

Встановлено, що хоча сучасні форми прямої демократії з'явилися відносно недавно, концепція народного вето сягає корінням давніх цивілізацій як спосіб обмеження владного свавілля. Спочатку право вето здійснювалося не безпосередньо громадянами, а уповноваженими особами від імені народу, які могли відхиляти закони, що суперечили основоположним нормам.

Аргументовано, що хоча народне вето вперше було закріплено у французькому конституційному праві, його батьківщиною вважається Швейцарія, де цей інститут отримав справжній розвиток і вперше був реалізований на практиці в 1831 році. Еволюція народного вето тісно пов'язана з розвитком швейцарської державності, однак безпосереднім поштовхом до його впровадження стало надання громадянам прямого виборчого права та права на участь у референдумах. Спочатку народне вето застосовувалося на рівні окремих кантонів, а в 1874 році було закріплено в Конституції Швейцарії на загальнодержавному рівні. Згідно з конституційною процедурою, визначена кількість виборців у встановлений термін може офіційно висловити незгоду з прийнятим законом, після чого він обов'язково виноситься на всенародний референдум для схвалення або скасування.