Моделі організації інституту адвокатури в Європейському Союзі та Центральній Азії: порівняльно-правове дослідження

Анотація

Дана стаття має на меті розкрити основні моделі впровадження інституту адвокатури в Європейському Союзі та Центральній Азії. Оскільки деякі країни-сусіди Європейського Союзу збираються розпочати переговори про вступ до ЄС, вони прагнуть реформувати свої системи правосуддя, щоб привести їх у відповідність зі стандартами ЄС.

У статті подано порівняльно-правову характеристику моделей організації органів адвокатського самоврядування в країнах Європейського Союзу та Центральної Азії з точки зору відповідності міжнародним стандартам незалежності адвокатури. Авторами визначено типові порушення незалежності органів адвокатського самоврядування з боку виконавчих органів державної влади в країнах Центральної Азії, показано ступінь їхнього впливу на захист прав і свобод людини та сформульовано рекомендації щодо подолання існуючих порушень.

Виявом принципу незалежності адвокатури слід вважати адвокатське самоврядування. Оскільки визначення «незалежність» вживається у вузькому правовому сенсі, його слід розуміти виключно як відому міру юридичної свободи, вільного розсуду в діях у межах, окреслених законом. Стосовно адвокатури, термін «незалежність» слід тлумачити в контексті Рекомендацій Rec (2000) 21 Комітету міністрів державам-членам щодо свободи здійснення професії адвоката як «свободу професії від будь-які необґрунтовані обмеження, впливи, тиск, погрози чи втручання, прямі чи непрямі, з будь-якої сторони чи з будь-якої причини.

Під «незалежністю адвокатури» мається на увазі такий встановлений законом правовий статус органів адвокатської спільноти, який дозволяє їм самостійно та незалежно від неправомірного втручання вирішувати питання своєї внутрішньої організації, а також інші завдання, визначені в закону, тобто здійснювати самоврядування.

У теорії права дуже дискусійним є питання про найбільш прийнятні форми організації адвокатури. Проблемам організації та діяльності інституту адвокатури, в тому числі в країнах ЄС, присвячено чимало праць, зокрема такими вченими як: А. Бун, Н. Бакаянова, Т. Вільчик, Е. Вуллі, А. Деханов, С. Кучеров, А. Рагулін, Роджер Сміт, Рене Кассен, М. Кіку, М. Кузінс, Ф. Рейган, І. Яртих та ін.

Проте спеціального порівняльно-правового дослідження, яке було б присвячене вивченню організації органів адвокатського самоврядування в країнах Європи та Центральної Азії, на даний час не проведено. Тому, виходячи з вищесказаного, ця тема статті видається актуальною та оригінальною.

Незважаючи на те, що адвокатська діяльність у сучасному світі здійснюється за принципом самоорганізації адвокатів та адвокатських спільнот, є кілька країн у світі, де адвокати повністю саморегулюються без будь-якого нагляду, керівництва чи обмежень з інших джерел, таких як виконавча, законодавча чи судова гілки влади. У теорії права питання про найбільш прийнятні форми організації адвокатури є досить дискусійним.